Про лабораторію

«Земля повернення, земля турботи» — це лабораторія мистецьких досліджень про досвіди війни. У проєкті об’єднались куратори, митці та дослідники, аби в діалозі шукати способи осмислення війни та рефлексувати зміни у власному житті та навколишньому середовищі.

Протягом осені 2022 року 10 українських митців та мисткинь працювали над новими роботами, використовуючи візуальні образи, звук, текст. У межах лабораторії відбувалися внутрішні воркшопи, дискусії серед учасників та кураторів, а широка аудиторія могла долучитись до лекцій та зустрічей з фахівцями, які досліджують вплив війни через мистецтво, екологію, інформаційні технології.

Учасники лабораторії: Пьотр Армяновський, Ася Баздирєва, Катерина Бучацька, Максим Іванов, Віктор Константінов, Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський, Іван Скорина, Ксенія Щербакова, Ксенія Янус.

Лабораторію мистецьких досліджень про досвіди війни «Земля повернення, земля турботи» підтримано Британською Радою в межах Сезону культури Велика Британія/Україна «Сценарії майбутнього»

Детальніше про фокус лабораторії

організатори та команда

Ініціатор проєкту
Музей сучасного мистецтва Одеси

Партнери проєкту
Платформа культури памʼяті Минуле / Майбутнє / Мистецтво
Громадська організація «Слушні речі»
Мистецький кооператив Soundcamp
Проєкт Acoustic Commons

Команда
Кураторки — Наталка Ревко, Оксана Довгополова, Катерина Семенюк
Менеджерка — Валерія Наседкіна
Комунікаційна менеджерка — Катерина Іголкіна
Організатори звукового проєкту — Глен Болтер, Морт Дрю, Тимофій Максименко, Грант Сміт, Cем Сміт
Перекладач — Лесь Виноградов
Дизайн — Kultura Studio

Ще сильніше це відчуття розладнання спогадів проступило навесні, коли Київ був напівоточений російськими військами. Хто знав, що я побуваю у кількох квартирах, куди доставлятиму продукти, потраплю у гараж фелоу-волонтерів і запам’ятаю усі смітники зі склотарою на районі (для коктейлів Молотова, звісно)? Хто знав, що прямо на місці, де я вперше слухав The Cure та ходив босим по снігу (в різні роки), доведеться копати траншею?

Ніхто не знав, але війна мобілізувала нас майже миттєво. Щойно минули перша паніка та розгубленість, я доєднався до волонтерської групи, яка допомагала теробороні. Наразі Київська область повністю деокупована, я більше не займаюсь волонтерством, а підрозділ, якому ми допомагали, направили в інший регіон. Але та практика — копання траншей — лишається зі мною як свіжий спогад. Тепер я на один день повернувся до неї.

У п’ятницю, 16-го вересня, я знову копав траншею, на тому ж місці, що й навесні. Попри відступ російських військ, я все одно зберіг геолокацію в таємниці. До того ж ця траншея першопочатково була задумана як фіктивна споруда для відвернення уваги від основної позиції тероборони.

Я копаю фіктивний окоп і думаю про тих, хто копає справжні. Де вони? Чи звикли вони до військового життя? Чи втомились? Скільки окопів вони уже викопали? Як часто вони беруть до рук лопату, щоб так буквально піклуватися про землю, яку ми захищаємо?

контакти

Громадська організація
«Слушні речі»
slushnirechi@gmail.com

Платформа культури памʼяті
Минуле / Майбутнє / Мистецтво
info@pastfutureart.org

Ще сильніше це відчуття розладнання спогадів проступило навесні, коли Київ був напівоточений російськими військами. Хто знав, що я побуваю у кількох квартирах, куди доставлятиму продукти, потраплю у гараж фелоу-волонтерів і запам’ятаю усі смітники зі склотарою на районі (для коктейлів Молотова, звісно)? Хто знав, що прямо на місці, де я вперше слухав The Cure та ходив босим по снігу (в різні роки), доведеться копати траншею?

Ніхто не знав, але війна мобілізувала нас майже миттєво. Щойно минули перша паніка та розгубленість, я доєднався до волонтерської групи, яка допомагала теробороні. Наразі Київська область повністю деокупована, я більше не займаюсь волонтерством, а підрозділ, якому ми допомагали, направили в інший регіон. Але та практика — копання траншей — лишається зі мною як свіжий спогад. Тепер я на один день повернувся до неї.

У п’ятницю, 16-го вересня, я знову копав траншею, на тому ж місці, що й навесні. Попри відступ російських військ, я все одно зберіг геолокацію в таємниці. До того ж ця траншея першопочатково була задумана як фіктивна споруда для відвернення уваги від основної позиції тероборони.

Я копаю фіктивний окоп і думаю про тих, хто копає справжні. Де вони? Чи звикли вони до військового життя? Чи втомились? Скільки окопів вони уже викопали? Як часто вони беруть до рук лопату, щоб так буквально піклуватися про землю, яку ми захищаємо?