неземні кольори

Ася Баздирєва

Автоетнографічний нарис
2022

У пошуках відповідей я звернулась до Оксани Довгополової — докторки філософських наук і кураторки платформи культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво; до Олесі Петрович — природоохороної менеджерки WWF-Україна, керівниці проєкту INSURE «Впровадження природоорієнтованих рішень в порядок денний реформ України» та Ганни Лобченко — менеджерки проєктів напряму «Ліси» WWF-Україна.

(I)

Я вже не пам’ятаю, як я натрапила конкретно на це зображення. Я шукала щось в архівах NASA, відкрила багато вкладок, які здалися важливими, потім забула про них, потім знайшла їх і пережила момент захвату як археолог, у якої замість землі — гугл-хром-браузер. Супутниковий знімок озера Сиваш, заархівований з технічним описом, в англійській версії, як її написав дехто на ім’я Мічон (Мішон? Мікон?) Скотт, звучав як оповідання.

Я пропустила текст через гугл-транслейт:

Від материкової України на південь простягається Кримський півострів, омивається на заході Чорним морем, а на сході — Азовським. Через півострів простягається мережа мілководних болотистих заток, що розкинулися приблизно на 1000 квадратних миль (2600 квадратних кілометрів). Ця мережа лагун відома як Сиваш (також Сиваш або Сиваш). У літні місяці нагріті болотні води виділяють неприємні запахи, через що регіон називають “Гнилим морем” або “Гнилим морем”.

Thematic Mapper на супутнику NASA Landsat 5 зробив це зображення в природних кольорах 6 червня 2010 року. Мілководдя та різноманітний хімічний склад лагун Сиваша сприяють їх неземним кольорам: персиковому, гірчичному, лаймово-зеленому, блакитному, синьо-зеленому, бежевий і коричневий. Товсті шари мулу вкривають дно мілких боліт, які достатньо багаті мінеральними солями, щоб забезпечити місцевий хімічний завод.

Навколо болотистих територій розташовані сільськогосподарські поля, більшість із яких мають форму прямокутника, але деякі мають форму центральних іригаційних систем. Уздовж узбережжя Чорного моря з’являються урбанізовані території, а автомагістралі вигинаються та зигзагоподібно проходять через півострів.

За межами боліт, земля в цій місцевості, як правило, рівна рівнина посушливого степу. У холодні місяці морози чергуються з відлигами, нерідкі тумани.

(II)

Привіт, Асю! Пишу тобі листа вже тиждень, дійшло до того, що ти мені наснилась. Уві сні в тебе було довге волосся, ми гуляли по дуже сонячній вулиці і їли морозиво. Вулиця була настільки сонячна, що я ледве могла розгледіти твоє обличчя, але знала, що це ти. Я вирішила написати невеликого листа якраз через те, що твої мені дуже допомагають. Тобі це може здатися дивним, але особливо помічне те, що вони дуже твої — ці листи в сторіс. Я чую твій голос, коли їх читаю. Чую те, як ти можеш боятися, любити, бути трохи різкою, собою [...]. Але я не просто нахвалюю, а підводжу до спостереження: мені було важливо чути голоси і впізнавати їх, особливо коли все злилося в щось єдине і болісне. Та і я туди теж полилася. Мені було важко говорити, мати голос, мати цінність. А твої листи [...] нагадували мені, що можна залишатися.

[...] в якомусь сенсі я відчувала себе плодом у водах. Щось формувалося в мені, щось таке, що вже тиждень проривається, і я тільки встигаю занотовувати. Війна дістала з мене все, що я довгий час відкладала, те, без чого я намагалася будувати свою особистість. Але виходить, що так не можна, що це просто не працює. Мені доведеться все це прийняти: неймовірну близькість війни протягом всіх цих років життя по військових містечках, техніку за вікном батьківської квартири, розкладання родини через так і не пропрацьований птср, ще тих, інших війн. Що означає бачити і бути частиною насильства? Що означає носити в собі гнилі зерна насильства, так давно і глибоко заховані, що вже не помічаєш, як вони проросли? А тепер я подивилася на це, більше — побачила.

[...]
Я не знаю, чи все це доречно писати тобі.
[...]

Я багато працюю. Зробила тут виставку [...] Про випадковість зустрічей під час війни, як ми гуртуємось з тими, кого б скоріш за все і не зустріли б в інших обставинах, як швидко шукаємо спільний ґрунт, щоб рухатись далі. [...] По вечорах я читаю про те, як знаходять неідентифіковані поховання за допомогою рослин. Вичитала таке: іноді саме за великою концентрацією інвазивних рослин на одному місці можна припустити, що там поховання. Кореневі системи інвазивних рослин набагато сильніші через їхню складну історію вкорінення і здатність швидко пристосовуватись. Тому вони можуть легше оселитися на ґрунті, який є менш сприятливим через зміну хімічного складу.

[...]
Асю, я не знаю, чи це все доречно тобі писати. Чи вистачить це читати. [...]

Обіймаю, Н.

(IIІ)

W.B. не та людина, якій можна позаздрити, утім є одна думка, до якої я часто повертаюся. Щоразу, коли пам’ять підкидає сцени з далекого минулого і я хочу їх записати в деталях, виявляється, що тих зовсім небагато — є лише відчуття, відбиток в пам’яті. Тоді я не дивилася на свій світ очима оповідачки, він просто ставався зі мною. Тепер я хочу викласти його абзацами, але виявляється, що я не пам’ятаю дрібниць чи відстаней, або ж я не довіряю правдивості своїх дитячих спогадів. Я думаю, от якби побачити всі ці місця дорослими очима, тоді я могла б скласти з них історію, створити документ. Я виснажую себе снами, в яких я йду вулицею міста, потім повертаю до автовокзалу, потім до лікарні — ті самі маршрути різняться щоразу. Це лише мої вигадки, я їх ніколи більше не побачу. Місця, що опинилися на зламі століть, стираються швидко, але одні стираються швидше, ніж інші. І от я думаю, W.B. принаймні був у своєму Берліні достатньо довго, щоб усвідомити втрату і щоб пізніше інвентаризувати газові ліхтарі, лоджії та зимові ранки. Зображення дитинства постають дуже чітко, коли ти дивишся на пейзаж, в якому тебе більше немає.

Коли я думаю про Донбас, я думаю про переміщення, перестановки, розриви, роз’єднання, про зміну ландшафту, з якого видобувають, плавлять, який позбавляють води, і скидають відпрацьоване в терикон. Інколи терикони самозаймаються.

Якою мовою говорити про це? Г. пише: «Об это пространство спотыкается каждый язык». Мій так точно. Можливо, мовою чисел? На 30% менше озимої пшениці посаджено цієї весни, прогнозується на 46% менший врожай соняшникового насіння, на 40% менше кукурудзи. Мовою кореляції між хімічним складу ґрунтів та швидкістю створення гуманітарних коридорів.

С. надсилає мені фото пакунків з «Артемсіллю», яка зникла з полиць після ракетних ударів по Соледару.  Ми з С. постійно говоримо про мову та письмо. За останні місяці способи письма кожної з нас змінювалися, як змінювалася і реальність війни. Перші тижні моя голова без упину продукувала слова. Вони складалися в пости, нотатки, депеші — на пам'ять, на зараз, на майбутнє; вони стояли в мені конвоями, прибували і прибували, навіть коли я не могла і не хотіла їх записувати. Але все це нове і жахливе — його треба було зустріти, роздивитися, відчути, інвентаризувати. В три зміни. Це було схоже на те, як я уявляла роботу воєнного хірурга. Коли підвозять і підвозять поранених, скальпель не питає, чи треба лікарю поспати. Але вже з літа більшість моїх нотаток були полишені без завершення: я починала їх знов і знов, спотикалася знов і знов, замовкала. Письмо кровило і чулося надто вразливим, щоб бути out there. Зрештою, я більше не розуміла, до кого говорю.

У С. йшло набагато більше часу, щоб завершити черговий текст, її письмо теж кровило і щоразу заганяло її в глухий кут депресії і відчаю, але не зупинялося. Вона назвала це the labor of witnessing — працею свідчення, від якої неможливо відписатися. Тому що одного дня, хоч ніхто і не знає коли і як, ми всі — люди, ґрунти, зображення супутника NASA Landsat 5 — можемо стати матеріальним доказом.

Сенс художнього дослідження, — кажу я Н. у слухавку, — в тому, щоб робити свій процес видимим. Занотовувати зсередини: уривки, моменти, деталі, які на початку можуть видатися незрозумілими. Яка їхня цінність? Що ми дізнаємося про історію, торкаючись персонального світу людини, яка під час ракетного обстрілу зриває гілку калини? Який сенс знімкувати, записувати спостереження зі своєї маленької людської перспективи — яку інформацію це надає, якщо справжню інформацію зберуть професіонали за допомогою технологій, недоступних пересічній користувачці? Навіщо я роблю скріншоти? Навіщо я пишу про те, що наш собака тепер думає, що сирени одного з ним виду?

Autoethnography — зробити з себе «іншого», об’єкт дослідження, тіло, на якому зарубцювалися ознаки історії (ми ще не знаємо якої). Стати археологічною знахідкою чи скам’янілістю, за якою можна розшифрувати час. Бути матерією, з якої станеться чи не станеться доказ. «Статус доказу надається суддею»— занотувала я в читацькій групі. Це все буде (чи не буде) потім.

Autofiction — зробити власне тіло оповідальним механізмом. Кожне тіло є тісно вплетеним в навколишнє середовище, воно всотує найменші зміни й коливання часу і простору, усі голоси, що проходять крізь нього, усі розриви нормальності, усі далекі і близькі вибухи, усе світло, яке перестало бути даністю, а може, ніколи й не було. Воно безперервно метаболізує все це і потім видає слово за словом, рядок за рядком з одним лише наміром — назвати неназване, зробити це у спосіб, який більше-ніж-я і водночас є невіддільним від окремої правди, багатьох окремих правд.

We all are now subjects of cross examination in one way or another.

(IV)

[помічаю, що дуже часто пропускаю слова]

Питаю в А., що його надихає і чи він ще живе біля ботанічного саду. А. каже, що жоржини і дерева біля дому, які він раніше не помічав.

— Я переважно добре тримаюсь, — пише мені він, — але відверто не знаходжу свого місця на війні.
— Я не думаю, що можна знайти місце у війні, — відповідаю я. 

Я також пишу, що війна — це за межами тієї нормальності, в якої ми шукаємо собі місця чи виходів, і що на мене найшла велика німота:

— Я тільки дивлюся і думаю. Звісно, війна тримає рівень чутливості на максимумі. Спочатку я відчувала себе транслятором, зараз — накопичувачем. Інколи навіть відчуваю певне насилля, коли здається, що говорити можна і треба тільки про війну. При тому що я з нею весь час, але не хочу звульгаризовувати те, що потребує тиші і часу. Наче говоріння про війну стає певною монетою, і мені хочеться уберегти себе від багатьох речей, які доведеться побачити і почути в найближчий час.

Я також питаю, чи не страшно йому на Печерську. Страшно, бачив як ППО збивають російські ракети і безпілотники, але цікавість перемогла — стояв на балконі і вдивлявся.

(V)

Я хвилююся, що залишуся такою розірваною, розібраною, безмовною, як риба. Це відчуття є близьким до скорботи. Але не тієї невиразної скорботи з тлумачного словника:

1. Почуття, викликане глибокими переживаннями, стражданнями; печаль, сум; протилежне радості.

Скорбота має конкретні координати і часовий маркер. Кожна скорбота — унікальна, тому ось це почуття, викликане глибоким переживанням, можливе лише з урахуванням усіх найменші деталей. Наприклад:

Будинки по вулиці Лєрмонотова 1 і 3 у Попасній, залишені похапцем, розграбовані, знищені, ніколи більше не побачені. Пам’ять про безліч дрібниць — радіо, яке вмикалося вдосвіта, скрегіт залізниці, запах гасової лампи, запах антрациту зимою і асфальту влітку, полуниці, порічки, вишні, жаба в металевій діжці на винограднику, найдорожчі люди, яких я вже ніколи не зможу ні про що розпитати, запис у щоденнику дідуся 2 березня 1980 року: «Сегодня птенчику 18 лет» (це моя майбутня мама); тато, який ридає в слухавку від безсилля у 2014 році; я, коли стримано прошу підготуватися до війни, а відчуваю лише невідворотну розтягнену в часі втрату — наче все дороге мені залишається на тому березі річки, а міст от-от обвалиться.

Скорбота буває колючою на дотик, як подарований светр із Хумани; може бути на смак як хліб, який M. тричі пік, тричі приносив і який тричі засихав; а може звучати як перша сирена близько сьомої ранку 24 лютого.

Інколи скорбота має розмір мозаїки — дрібних зеленуватих шматочків смальти київського автовокзалу. Колись давно я зустріла їх автора, Володимира Мельниченка, чиє життя і роботи були от-от зниклі з пам’яті і простору. За цими мозаїками розгорнулася історія, яка була майже стерта до того, як могла бути написаною. Тепер я дивлюся на фото молодої людини — Романа Ткаченка, — який прикріпився паском безпеки до колони і реставрує ці самі мозаїки на проспекті Науки 1. В червні 2022 року він загине на війні, скорбота звузиться до розмірів одного з тисячі скріншотів у моєму телефоні і водночас поглибиться до розмірів покоління, багатьох втрачених поколінь.

«Кожна війна, — занотувала я в читацькій групі, — відрізняється тим, як вона порушує (disturbs) та руйнує (demolishes) сукупності (assemblages) симбіотичного співіснування (coexistence)».

Відомий доктор Ф. пише, що скорбота є великою таємницею для психологів, утім, він дає цікаве тлумачення, на яке його наштовхнули роздуми про війну. Коли об’єкт нашої любові знищено або втрачено, у нас вивільняється додаткова енергія, яка спрямовується на цей самий об’єкт, чіпляється до нього, злипається, спікається, залишається вірним — не відпускає, навіть якщо інші можливості для любові відкриті. Але скорбота, пише він, хоч яка б болісна вона не була, може скінчитися спонтанно: якщо визнати втрачене втраченим, вона вичерпує сама себе, додаткова енергія вивільняється знову, але тепер її можна спрямувати на інший об’єкт.

Війна, революція, закоханість, — думала я в темній кімнаті в березні, — це час, коли відкриваються валентності. Все, що розірване, струшене, вибите зі своєї нормальності, оголює місця нових можливих зчеплень. Але в цьому немає нічого поетичного, як здавалося доктору Ф. Він не врахував, що в цьому іншому світі, де ми не споглядаємо руїни з відстані, а стоїмо прямо посеред них — ми мусимо чіплятися за свій світ, спікатися з ним, залишатися вірними, не відпускати те, що може бути знищеним та стертим, — і водночас проголошувати свій світ втраченим.

Який він, інший об’єкт?

(VI)

Л. пише у листі:

я вперше в житті відчула, що для мене існує таке незвичайне поняття, як дім та місце. це щось дуже неочікуване для мене, і нагадує мені кохання, але не те трохи виснажене та оніміле кохання, що приходить пізніше у житті, але те перше, або як про те перше пишуть — абсолютне, приголомшливе, від якого хочеться плакати, спати, співати (плачу трохи й зараз, коли пишу це). одже я, оніміла та виснажена з коханням всередині, буду нарешті в києві через 12 днів. планую знову орендувати квартиру на подолі.

як ти, Асьо/я/ю? <3

Л.

п.с. я геть не розумію коли потрібно користуватися і/та/й + із/с/з.

Ніде не їду! Не хочу їхати на чужину — і не поїду! А коли спитають мене, чому не їду до Італії, так я скажу: А, бо є Україна, така наша і така гарна, що нічого кращого не знайду!"
— Уляна Кравченко, Хризантеми

Гугл-транслейт переклав Поділ як «outskirts» («I plan to rent an apartment on the outskirts again») і я уявила, як Л. житиме на висілках. Мені подобається алгоритмічне міжмов’я, яким поетично говоритить гугл-транслейт. Я теж у ньому, бо мій світ тепер спрощується до розмірів словників вивчених мов, звучить як машина, в програмі якої тут і там трапляється глітч; або, не знаходячи відповідника, замовкає. Я теж не знаю, як користуватися і/та/й + із/с/з. Більше того, я кілька тижнів була впевнена, що дві людини одночасно і не змовляючись надіслали мені жоржини: я думала, що жоржини і хризантеми — це те саме, просто різними мовами. Багато часу я проводжу між різними версіями одних і тих самих сторінок у вікіпедії. Це схоже на процес віднімання та додавання.

Наприклад:
В Европу растения попали в XVII веке, в Россию — в середине XIX века.
До Європи хризантеми завезли у XVII ст.

Українські сторінки завжди урізані. Війна скорочує, робить комунікацію тактичною. Все промовлене, написане, назване стає солдатом або дезертиром, стає зворотнім боком російської пропаганди, стає потребою говорити. Я пишу, бо тут є я, дивіться, ось моя поранена вибухами земля, чуєте, сьогодні я прочитала: «Міжнародний кримінальний суд мусить внести у свої мандати злочини проти навколишнього середовища», ось, візьміть мій щоденник собі у доказ: «2 квітня 2022, у мене екологічний шок. десять годин після удару, небо все ще палає. цей краєвид мене знерухомлює: я просто сиджу чи лежу, не годна, наче з мене теж виймають життя».

Мою уяву захоплюють неземні кольори: персиковий, гірчичний, лаймово-зелений, блакитний, синьо-зелений, бежевий і коричневий. Товсті шари намулу на дні мілких боліт та рівна рівнина посушливого степу. Я дивлюся на один з тисячі знімків, зроблених супутником NASA Landsat 5 для обрахунків українського врожаю. Часовий маркер: 6 червня 2010 року. Це час до війни, думаю я, до великої війни. Яка красива, щемка і лагідно-кольорова ця близька і дуже далека казка про минуле.

***

Відповідаю М.:

A list of things that made me sad:
1. It hurts to hear that someone you care about went through all that.
2. The realization that I went through that too.
3. Seeing her pausing the conversation because she starts crying as she recalls those days; seeing her restraining her pain and her talk because a normal day in August is not a good place, and because there will never be a good place.
4. Recognizing myself.
5. Realizing, again, that we do our best to live and to love, but there is always this layer of memory of consequential events that is always already there and that it is always only yours (as well as it is not).

[кінець]

Нотатки з читацьких груп:

Geopolitics — multidimensional character of planetary life in which political finds itself.

Terrorism suspends the distinction between violence against persons and violence against things from the environmental—it is violence against those human-surrounding ‘things’ without which persons cannot remain persons.

Each war is different in how it disturbs and demolishes the assemblages of symbiotic coexistence.

Images are mobilized as instruments of formatting environments, territories, landscapes, subjectivities and social relations.

All matter registers evidence of certain histories, but not all histories become evidential as bearing witness to historical processes.

The status of the evidence is given by the judge.

Йде запис

Катя Бучацька

відеоробота

Степ
мікі маусів

Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський

архіви

неземні
кольори

Ася Баздирєва

Автоетнографічний нарис