Сьогодні ми можемо спостерігати, як навколишні явища переозначуються парадоксальним способом. З одного боку, ми сприймаємо звуки довкола, зміни в погоді, колись дуже знайомі нам локації у новій площині: що з цього є безпечним, а що може нести загрозу. З іншого — переживаємо травму через втрату міських просторів та ландшафтів, у яких ми формувалися та, як виявилося, — вкорінені. Такі зміни і те, що ми разом із навколишнім середовищем стали військовою ціллю на ушкодження та виснаження, ще більше сприяє фокусу на матеріальності речей.
‍
Зрозуміти масштаб втрат наразі неможливо — це справедливо і для екологічних втрат, моніторинг яких є недоступним. Але і їхнє осмислення потребує розуміння відмінної темпоральності, в якій існують інші види та форми життя. Як вплинуть звалища військової техніки на ґрунти та підземні води? До якого ступеня бойові дії та пожежі в природних заповідниках зменшать різноманіття? Як зміняться Азовське та Чорне моря від викидів хімікатів, нафти, затоплення кораблів та мінування? Це залишить довгостроковий запис на тілі землі, а через це — в наших тілах і тілах наступних поколінь.
‍
Теоретизуючи забруднення як зброю у війні проти України, дослідниця Світлана Матвієнко звертає увагу на те, як повільна природа насильства, спричинена вивільненням токсичних хімікатів, наприклад, від ракетних ударів, часто робить ушкодження непомітним та невловимим для людської уваги. Так само, як і екстремальні випадки насильства, що відбуваються миттєво, — як-от бомбардування, — можуть бути «невидимими» через їхню здатність провокувати шок і травму: свідки військових злочинів часто повідомляють, що в їхній памʼяті дні згортаються в єдине відчуття безперервності (Svitlana Matviyenko, “Pollution as a Weapon of War”. Climate. Our Right to Breathe, L’Internationale Online, K. Verlag, 2022, 53-62).
‍
Оприявлення того, що випадає з поля зору і є невидимим — це видається ще одним важливим завданням мистецької лабораторії та її учасників.
‍
Дослідження вузла з набутого знання і зміненої сенситивності тут і зараз також може впливати на наші взаємини з навколишнім середовищем, спонукати до побудови відносин, що беруть за основу рівнозначність та турботу на противагу експлуатації та виснаженню. Це особливо актуально в міркуваннях про відбудову та відновлення, коли те, що складає наш ландшафт, стане будівельним матеріалом.

24 лютого ми опинилися в реальності, де не було раціональних пояснень, але була гранична концентрація буття — саме тут, у точці болю та спротиву. Так буває в момент поранення: навіть не бачачи, що саме нас поранило, ми стаємо концентрованим у точці болю буттям. Не носіями розуму, а есенцією буття та неможливості дії. В момент, коли ми спроможемось на перше зусилля тлумачення, ми отримаємо надію на виживання. Але в момент неможливості руху ми перетворюємось на суцільне вслуховування, вчування.

Коли ми є живими істотами, які постійно відчувають себе мішенню, наша вразливість через власну матеріальність стає наочною. Тонка лінія між життям та небуттям виявляється не метафоричним конструктом, а цілком реальним відчуттям власної шкіри як того, що насправді не відділяє тебе від решти світу. Ракетний удар може перемішати органіку та неорганіку в єдину безсенсовну та мертву масу. Власна матеріальність проживається наново як вразливість та невідділеність від матерії навколо.

Ця невідділеність дає відчуття максимальної близькості не-життя, але водночас ми набуваємо форм чутливості, які раніше не були настільки очевидними. Ми дивимось на обстріляне поле та відчуваємо біль. Земля як продовження нашого тіла, біль якого ми відчуваємо. Люди в Україні починають питати себе: чим є земля? Чи Земля. Де ми між міфологією, економікою та прозаїчною реальністю солдатського окопу?

Виникає спокуса говорити про особливу свідомість, яка з'являється саме зараз, про перетворення нас на інших істот, які отримали додаткову чутливість та здатні відчувати думки не-людей. Для нас важливо утриматись від цієї спокуси. Саме знання про те, наскільки іншою істотою є, скажімо, рослина, дає нам можливість сказати: ми гадки не маємо, про що воно «думає». У феноменології є напрям, який фіксує феномен plant thinking — метафора, що описує гранично нелюдьску раціональність. Експерименти зі слуханням енергій — не в полі нашої компетенції.

Ми запитуємо себе саме про те, чим є для нас цей досвід болю від виду обстріляного поля. Це не лють щодо зіпсованого ресурсу. Тут є щось дуже важливе про нас — про те, як працює ця спорідненість з гранично іншим. Ми повертаємо землі, які не є власністю — вони є простором нашої самості, частиною нас, а ми є частиною них. Захистити землю від отруєння — це не розрахунок на її вдячність. Це про відповідальність та розуміння недоторканості того, чим ми не є.

Спокуса використання міфів надто велика, розуміння їх недоречності — також. Тож до чого тут мистецтво? Воно врятує від війни? Звісно, ні. Не зупинить, не захистить, не підніме мертвих. Граничний біль мистецтвом не зупинити. Мистецтво дає рухатись та шукати питання, відповіді на які ми відчуваємо, але не можемо сформулювати, поки не знайшли, власне, питання. Нічого ще не позаду, ми всередині події, в якій виживемо не всі. Так сталося, що саме мистецтво може вхопити те, до чого не дотяглася ані наука, ані будь-яка аналітика.

Мистецтво не пророкує, але ловить найважливішу емоцію, дозволяє розділити досвід, який є в нас усіх, але може не стати полем рефлексії. Розділений досвід дозволяє зробити крок вперед, зафіксувати щось важливе або струсити випадкове. Можливо, саме зараз життя та мистецтво наближаються одне до одного дуже близько. Мистецтво виростає з доторку до реальності. Реальність постає перед нами впізнаваною-невпізнаваною в мистецькому жесті.